Запорозькі Козаки, будучи завжди одностайні з Брюховецьким, як зі своїм витвором, не були згідні на обрання Дорошенка Гетьманом і тому, відмовивши в послуху Дорошенкові, обрали самі собі Гетьмана на прізвище Суховія, що був у них за Писаря Військового, до котрого приєдналися й деякі полки Задніпровські, суміжні з Запорожжям, як от: Чигиринський, Уманський і інші Забузькі. А щоб забезпечити себе від підступів Дорошенка, сподіваючись, що він на стороні Російській, від якої також побоювались помсти за Воєвод, ними побитих, то на той випадок нав'язали Запорожці зв'язок з Ханом Кримським, визнавши його як найвищого свого зверхника і голову. Дорошенко, звідавши про події Запорозькі, послав на Січ брата свого Григорія і декількох старшин поздоровити Суховія на Гетьманській посаді і просити його і все військо тамтешнє пробувати з ним в єдиномислії й дружбі, стараючись злученими силами оберігати вітчизну од усіх сторонніх зазіхань, і що він не має наміру вдаватися ні в які протекції, що так зруйнували були народ своїми обманами, інтересами та всякого роду зрадами і неправдою. Однак, дізнавшись через брата свого, що Запорожці до нього та порад його не прихильні і що вони союзних їм Татар мають намір вести на грабіж в Україну, вирушив сам у Задніпровські полки, щоб привести їх до оборонного стану, а на сьому боці доручив команду Осавулові Генеральному Дем'янові Гнатовичеві Многогрішному, проголосивши його у війську Наказним Гетьманом. Але той Многогрішний, мавши чесні прикмети і добрий розум, передбачив, що вагання Дорошенкові не віщують нічого доброго, а задуми його суть марні та шкідливі, і через те освідчився в тому Князеві Ромодановському, запевнивши його в непохитній відданості своїй і всього війська, ним командуваного, Цареві і Царству Російському і просив тільки Князя допомогти йому відбити Татар та Запорожців, що йдуть задля бунту та грабунку в Малоросію. Князь вирядив негайно сина свого проти Татар з великим корпусом; але сей молодий Князь, не з'єднавшися з Многогрішним, а сподіваючись сам здобути славу звитяжця Татар, пішов на них з одним своїм корпусом і був ними розбитий і взятий у полон біля містечка Гайворон. Батько, не змігши йому допомогти, відомстив скорботу свою на мешканцях Ніжинських, які не пускали до себе нового Воєводи і замкнули проти нього місто. Ромодановський, виваживши міську браму, віддав місто на пограбування своєму військові, а Многогрішний тим часом, розбивши Татар і Запорожців біля міста Лохвиці, гнав їх і бив аж до ріки Самари і відібрав у них всіх бранців та пограбовану здобич.
На початку року 1669-го Князь Ромодановський оголосив Наказному Гетьманові Многогрішному волю царську, щоб учинено в Малоросії раду і вибір справжнього Гетьмана замість забитого Брюховецького і щоб од нового Гетьмана прислано до Москви депутатів на потвердження попередніх постанов і договорів Малоросійських. Тим-то Многогрішний, запросивши урядників і Козаків до міста Глухова, учинив з ними вибір Гетьмана, і вибір припав на самого Многогрішного: всі одноголосно присудили йому бути справжнім Гетьманом і затвердили формально таке обрання. Депутатами виряджено до Царя: Писаря Генерального Карпа Мокрієвича та Обозного Полкового Переяславського Лукаша; і дано їм накази од Гетьмана і зібрання випросити у Царя потвердження прав їхніх і привілеїв, договірними статтями Гетьмана Богдана Хмельницького скріплених, і щоб, понад ті статті, нічого нового й обтяжливого в Малоросію впроваджувано не було, розуміючи тут і Воєвод, на скасування договірних статей і постанов недавно у міста насиланих. Депутатів прийнято у Царя з великою милістю, і на прохання їхнє усі попередні постанови, з Гетьманом Зіновієм Хмельницьким учинені, .поновлено й затверджено в усьому їхньому обсязі. Цар обіцяв за себе і наступників своїх Царським словом оберігати їх вічно й непорушно, прощаючи при тому й пускаючи у вічну непам'ять всі змови та заколоти, що з порушення договорів сталися.
Дорошенко, звідавши, що Наказного його Гетьмана Многогрішного вибрано од війська і затверджено од Царя, яко справжнього Гетьмана на всю Малоросію, і побоюючись виправ од сього Гетьмана за володіння його на Задніпрянщині, Дорошенкові послушній, і що йому, по сварці з Поляками та Запорожцями, допомоги од них сподіватися не можна, вирядив од себе посланцями до Царгорода Суддю Генерального Задніпровського Білогруда і Осавула Портянку з двома іншими Старшинами; і, через них просив Султана Турецького прийняти його під свою протекцію і вічне підданство з усією Малоросією, де він є верховним начальником, або Гетьманом, і щоб Султан на знак своєї милости й опіки надав йому звичайні свої клейноди, бунчук і прапор і приділив у поміч йому корпус своїх військ супроти бунтівника Многогрішного, що загарбав у нього декілька провінцій. Султан, прийнявши доброзичливо посланців тих через свого Візира, погодився з великою охотою прийняти Дорошенка й народ Малоросійський у своє підданство і на знак своєї милости послав Дорошенкові клейноди свої, бунчук і прапор з півмісяцем, а на підмогу йому вирядив 6000 військ під командою одного Чауша Іслам-Екмена. Посланців же тих від Гетьмана і народу на вірність їх підданства привели до присяги, звичаєм Християнським, у Соборній Патріаршій Церкві; і від Патріарха Константинопольського за теє, видно з наказу Султанського, дано посланцям відкриту грамоту, що відлучала од Церкви і віддавала анафемі всіх тих, що Гетьмана Дорошенка не слухалися і супроти нього бунтувались. Тая грамота наробила великого шелесту в Малоросії, але не менше пошкодила вона й владі Патріархів, що ЇЇ вони мали перед тим у Церкві й Духовенстві Малоросійському. Багато хто з бузувірів тутешніх вважали, що вона заказує коритися всякій іншій владі, окрім Дорошенкової, побоюючись в такому разі анафеми. Одначе Митрополит Київський Сильвестр оповістив посланням у Церкві і витлумачив народові, що тая грамота або вимушена владою Султана Турецького, або викрадена обманом і брехливим звідомленням та підступами Дорошенка, і тому вона для народу сього зовсім не важна і нікчемна, і він її навіки касує і Патріархові звертає; а Патріархові писав Митрополит, що грамота його і анафема спричинили великий неспокій у народі Руському і розбрат у самій Церкві Християнській. Усі вважають, що вона заказує коритися законній владі і велить іти за волею злочинця та виродка роду людського, Дорошенка; і що сього Дорошенка, який за неї випоминався, позбавлено його гідности і скинуто з його уряду за контакти з народом чужовірним на згубу народу Християнського, і він тепер "не що інше, як лишень обманець та брехун, який по-злодійськи прибрав собі титул Гетьманський. Народ же Руський, обравши, згідно з правами своїми і статутами, іншого собі Гетьмана, кориться з ним Цареві Російському, себто Християнському, з ним єдиновірному і єдинодумному, отже, кориться владі законній і анафемі за те ніяк не підлягає. Патріарх, хоч по тому поданню і скасував зараз грамоту свою, але вже всякого впливу на Церкву Малоросійську зовсім позбувся, і Церква сія, бувши з-перед того у підлеглості Патріарха через Митрополита свого Київського, що мав сан і становище екзарха Патріаршого, стала відтоді визнавати одне над собою Ієраршество Російське.
Гетьман Запорозький Суховій з Козаками Запорозькими і Татарами Кримськими вирушив був у Задніпровські полки, послушні Дорошенкові, щоб їх змусити силою признати себе їхнім Гетьманом; але Турецький Чауш, що був з Дорошенком, закликавши до себе начальників Татарських, звелів їм ім'ям Султанським одстати од Суховія і бути в союзі з Гетьманом Дорошенком, оскільки він є підданий Султанський. Татари після того з'єдналися з Дорошенком, а Суховій з Запорожцями, одійшовши від Дорошенка з-під міста Канева, прийшов до міста Умані і там, з досади на свої невдачі, зложив з себе Гетьманство і вручив його полковникові Уманському Ханенкові, що його Запорожці також признали за свого Гетьмана; А Дорошенко, переслідуючи Суховія та Ханенка, пішов був з Чаушем і Турками облягати Умань, але мешканці тамтешні, зовсім,йому не противлячись, відчинили міську браму, а про Ханенка оповістили, що він з Суховієм подався за ріку Буг, щоб з'єднатися з Білгородськими Ордами. Дорошенко по тому, ведучи далі переслідування своє з самими Козаками й Татарами, зайшов у руки своїх ворогів, які коло Жовтих Вод оточили його звідусіль, і загибель Дорошенка була неминуча. Одначе Кошовий Запорозький Сірко, який був невдоволений з того, що у нього на Січі завелися вже Гетьмани з пониженням його влади, і який з тої причини назирав завжди за тим Гетьманством, напавши зненацька з ватагою своєю на Ханенка та Суховія, визволив Дорошенка, і він вернувся на Білоцерківщину і розташував своїх Татар на зимові квартири; а вони, подякувавши йому за те по-татарськи, забрали в полон своїх господарів з їхніми родинами і пішли на Крим. Хоча ж за те скаржився Дорошенко Дворові Султанському, але нічого на те не одержав, і сказано: «Отакий є хліб Татарський і їхня платня».
Задніпровська Малоросія з року 1670-го поділена була надвоє між двома самозванцями Гетьманами, непримиренними між собою ворогами, через що зазнала вона страшних міжусобиць і спустошення. Дорошенко утримав при собі Наддніпрянські полки до границь Польських, а Ханенкові корилися полки: Чигиринський, Уманський і понад Бугом та Дністром поселені аж до Галичини. Дорошенко тоді був у протекції Турків, а Ханенко, бувши в згоді з Запорожцями й Кримцями, шукав ще протекції в уряду Польського через вельможу тамтешнього Михайла Вишневецького. Та коли з Польської сторони запропоновано йому прибути до міста Острога на конгрес і підписання договірних статей, то він на те не погодився, а зажадав у заставу стільки заложників із Сенаторів Польських, скільки з ним на конгресі буде урядників. Поляки, бувши тим разом дуже вразливі, хоч у власних інтересах бувають вони дуже низькі, одмовилися від заложників, а намовили Ханенка пробувати під їхньою протекцією на останніх з Малоросією статтях, званих Гадяцькими, од сусідніх держав гарантованих, за якими признається всю Малоросію з ними за єдність, а Гетьмана — за найвищого і самовладного її начальника. І за тою угодою від Короля Польського прислано Ханенкові булаву і всі клейноди, що гідність Гетьманську означають. Дорошенко, заздрячи Ханенкові за затвердження його на Гетьманстві Монархією Християнською, зі скріпленням важливими в Християнстві знаками, яких він не мав, напав зі своїм військом на місто Умань, звичайний осідок Ханенка, і обліг його з наміром узяти в ньому Ханенка і знищити з ним Гетьманство теє. Але Уманські Козаки з гвардією Гетьманською, учинивши проти Дорошенка вдалу вилазку, розбили його війська і Полковника їхнього Жеребила вбили, а Дорошенко врятувався втечею.
Гетьманство Дорошенкове і воїнство його не що інше було, як велика розбишацька ватага. Він з нею безперестану нападав то на Малоросію, то на селища відомства Ханенкового. Врешті згодив собі Пашу Сілістрійського та Орди Білгородські і року 1671-го, Серпня місяця, повіявся з ними на Малоросію. Гетьман Многогрішний із своїми військами виступив їм назустріч і, щоб не впустити такого хижого ворога в свої границі, переправився через Дніпро, навпроти містечка Чигрин-Діброва, де, укріпивши табір свій на горі, над рікою Дніпром, чекав на себе неприятеля. Дорошенко не забарився появитися і наступити з силами своїми на Многогрішного. Баталія була довга й запекла: з ранку майже до самого вечора точилася з обох боків страшенна січа і вбивство; нарешті Многогрішний, подолавши опір ворога, перекинув його в усіх пунктах і погнав у степ. Та щойно відійшов він од табору свого зо дві верстви, як Турецька піхота, що причаїлася була внизу табору в чагарниках та очеретах Задніпровських, підлізши під табір, ударила на нього з усією силою, вибила в ньому людей і заволоділа артилерією. Многогрішний, хоча вернувся на підкріплення табору, але вже запізно, і Турки били його з його ж таки артилерії, а тим часом напала й уся кіннота Татарська та Козацька Дорошенкова, і Многогрішний, утративши багато свого війська і весь обоз з запасами, мусив відступати оборонно до гирла ріки Тясмину і там переправитися через Дніпро, будучи сам тяжко пораненим.
Року 1672 Лютого 7 дня Гетьман Многогрішний від ран своїх помер і з великими почестями, військовими й церковними, в Батурині був похований. Усі урядники й народ з щиросердечною скорботою оплакували сього достойного їхнього начальника. Він, попри всю свою сумирність, був добрим вождем у війську, визначним політиком і справедливим суддею в правлінні. Після Зіновія Хмельницького одному йому приписати можна найвищі прикмети. Щоб повідомити Царя про смерть Гетьмана, виїхав до Москви Писар Генеральний Карпо Мокрієвич з іншими Старшинами, Цар прийняв їх дуже милостиво, жалкував вельми за померлим Гетьманом, гідним його пошани та довір'я, і наостанку радив урядникам тим вибрати собі такого Гетьмана, який би подобився характером Многогрішному, а він обіцяв і словом Царським запевняв удержувати їх і народ Малоросійський в протекції своїй на точній основі первісних статей Зіновія Хмельницького. Для присутності під час виборів Гетьмана призначено зі сторони Царської Міністрами: Князя Григорія Григоровича Ромодановського, Івана Івановича Ржевського і Афанасія Ташликова; а вибір переведено того ж року, в Липні місяці, у таборі Козацькому, між містами Путивлем і Конотопом, на місці, званому Козацька Діброва, куди всі урядники й депутати зібралися. І обрано на Гетьмана Обозного Генерального Івана Самойловича, народженого в місті Зінькові, сина священика, який тоді ж у присутності Міністрів приведений був до присяги з усіма урядниками й військом на вірність служби Цареві та його наслідникам.
Дорошенко, смикаючись за Дніпром з місця на місце, не передбачав для себе нічого сприятливого, а, навпаки, зауважив у народі та війську прихильність їх до сторони Російської і командування Гетьмана тамтешнього. І тому доклав усіх зусиль і підкупів з боку Дивана Царгородського, щоб спонукати самого Султана з армією на завоювання спершу відомства Ханенкового, а опісля — всієї Малоросії. Султан Магомет IV, що мав резиденцію тоді в Адріанополі, підмовлений був і виступив справді до границь Руських, а 1 Серпня 1672-го року взяв в облогу Кам'янець-Подільський, де зустріли Султана Хан Кримський і Дорошенко із своїми військами. Мешканці зі своєю слабою залогою могли боронитися в місті тільки 15 днів, а там, не мавши запасів і достатнього війська, 16 Серпня здали місто на капітуляцію. Султан, в'їжджаючи до міста, показав пишність свою тим, що звелів передусім викопати із землі всіх похованих мерців і вивезти кості їхні далеко поза місто, винести з усіх церков, Турками раніше пограбованих, усі ікони і розкласти їх по вулицях міських замість помостів для Турецьких пішоходів, а опісля тії церкви обернути на мечеті Турецькі, з яких зоставлено, на прохання й викуп мешканців, тільки три для Християн та Вірмен. По таких успіхах вирядив Султан Хана Кримського і Дорошенка з їхніми військами у Галичину, щоб завоювати тамтешні міста Львів, Броди й інші; а сам переходив з армією своєю впоперек України, послушної Ханенкові, до ріки Случ і винищував усі, що траплялися йому, селища вогнем і мечем, себто по-турецьки. Поляки, зібравшися військами своїми і з'єднавшися з Ханенком та його Козаками, виступили супроти Хана і Дорошенка і, розбивши декілька їх ватаг, дальші їхні успіхи припинили і нагнали самих їх до головної армії Турецької, на яку, одначе, напасти не зважилися, а вдалися до переговорів та викупів. І так, удовольнивши Міністрів Султанських подарунками, а самого Султана значною сумою червінців під титулом воєнної контрибуції, вижили його тим поза свої границі, і він вернувся на зимівлю до міста Бухареста.
Татарські Орди, що воюють з усіма народами звичайно то як найманці, то з участю в здобичі, прибували часто в сьому ремеслі до претендентів на Гетьманство Малоросійське і до Поляків, які їх наймали, і переходили щоразу при таких нагодах землі Запорозькі та їхні улуси з неминучими кривдами й шкодами Козакам. Кошовий їхній Отаман Сірко, хоч який був добрий і згідливий сусід, який знав попускати й поважати потреби людей військових, та коли року 1673-го Татари, переходячи землі Запорожців на повороті з Кам'янця-Подільського, захопили чимало кінських і скотських табунів Запорозьких і декількох їхніх хлопчиків, що їх вони завше набирають у Малоросії з рідні своєї для наслідства, то Кошовий не уважив вчинку того за жарт чи забавку, а рішився відплатити Татарам за те з лихвою і для того почав їх карати по черзі. Вирушивши з військом своїм на Білгородщину і понищивши аули Татарські вогнем і мечем аж до Білгорода, здобув теє місто приступом, пограбував його і спалив дотла. Потім, зібравши в пристанях морських БІлгородській і Гаджибейській достатнє число кораблів, поплив ними з піхотою на Крим, а кінноті звелів іти туди румом. Приставши до берегів Карасубазару, побрав і зруйнував він усі приморські міста, що не знали досі про такі відвідини і, значить, були без оборони, а опісля, перейшовши увесь Крим до міста Ора, або Перекопу, з'єднався там із своєю кіннотою і руйнував далі Татар по селищах їхніх. І таким чином помстившись на Татарах за кривди свої сторицею, вернувся на Січ з незліченними користьми. Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: «Як Сірко скаже, так тому й бути». При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів. Одна Татарка того аулу, звідкіль відігнали були Запорожці худобу, з'явившись до Сірка з малими дітьми» скаржилася йому, що в неї забрано висуджену нею корову, яка у неї одна й була, і «чим же мені годувати дітей?» Сірко зараз завернув увесь табун скотський того аулу і наказав аулові, коли забракне татарчинІй корові молока, щоб вони всією громадою дітей її од своїх корів молоком годували, а на одяг їхній дав матері декілька штук з наказом, щоб вони, як виростуть, не воювали з Русаками. Словом кажучи, Сірко був людиною дивовижною і рідких прикмет щодо хоробрості, заповзятливості та всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг зробитися Тамерланом або Чінгісханом, себто великим завойовником. А проте був він і Запорожець, себто рід блазня або навіженого. Одного разу писав до нього Гетьман Самойлович, дорікаючи, що на Запорозьких степах кочують вільно деякі аули Татарські. Він на теє йому відписуючи, що робиться так з ласки Війська, з причин недороду в Татар трави і що при такій нагоді і вони інколи од них рівномірною ласкою користуються, закінчив, нарешті, тим: «Якби й дідько, пане Гетьмане, допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє. А як ми, живучи з Татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти, Пане Гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хавтурах з парафіянами у Зінькові, чого ми й Вам упрійме бажаємо».
Гетьман Самойлович, вступивши в управління Малоросією, закликав Задніпровські полки і всіх жителів з'єднатися з ним під одну протекцію Російську, і багато хто з начальників тамтешніх озивалися готовністю своєю на таке єднання, але вважали за перешкоду в тому самих своїх самозваних Гетьманів, Дорошенка та Ханенка, і їхні безглузді протекції. Тим-то на початку року 1674-го розпочали похід Самойлович і Князь Ромодановський з військами своїми в Задніпровську Малоросію на приборкання тамтешніх Гетьманів. Похід той спочатку супроводився бажаними успіхами. Задніпровські полкові міста: Черкаси Січня 7-го, а Канів Лютого 3-го піддалися Самойловичеві, щойно з'явилися під ними війська Малоросійські; а начальник Канівської залоги, Генеральний Старшина Яків Лизогуб, з'єднався з Самойловичем. Гетьман Уманський Ханенко, після смерті добродія свого, Короля Польського Михайла Корибута-Вишневецького і коли в Польщі обрано на Короля недоброзичливого до нього бувшого Коронного Гетьмана Яна Собієвського, в Березні місяці того ж року здав своє Гетьманство Самойловичеві і йому доручив клейноди свої Гетьманські, булаву та інші, од Короля одержані. Ханенкові призначено од Самойловича достатні на утримання прибутки, а на мешкання дано будинок у місті Києві. Дорошенко, бачивши успіхи Самойловича і прихильність до нього народу, лютував з того несамовито і винищував по-варварськи села і мешканців, що з'єдналися були з Самойловичем. Війська його, що держалися під командою своїх полковників: Михайла Забіли, Охріма Уманця, Григорія Білогруда, Григорія Дорошенка, Остапа Гоголя, Андрія Соцького та Андрія Дорошенка з Осавулом Генеральним Григорієм Гамалїєю, виправив він до міста Корсуня і звелів бути там в оборонному стані аж прибуде він до них; а сам з помічними Кримськими Татарами, які до нього прибули, вирушив до ріки Дністра, щоб викликати Турецькі війська од Паші Сілістрійського, і, чекаючи на них, узяв в облогу місто Рашків і сильно його штурмував. Одначе мешканці й залога, що піддалися були Самойловичеві, відбили облогу Дорошенкову і самого його нагнали. І він, довідавшись, що, замість сподіваних військ од Паші СілістрІйського, йде з ними на Молдавію сам Султан Турецький, пішов очищати йому дорогу за планами Турецькими, себто вогнем і мечем, і таким чином понищив усі селища від Рашкова аж до міста Лисянки, куди скликав Дорошенко з Корсуня свої полки з наміром здобути теє місто приступом. Але Козаки й мешканці тамтешні, що завше визначалися великою відвагою та хоробрістю своєю, частими вилазками з міста та нападами на табір Дорошенків збили його облогу і приневолили відступити від міста. Корпус військ Малоросійських, що складався з 20 000 чоловік під командою Полковника Переяславського Думитрашка, виправлений Самойловичем на підмогу місту Лисянці, зустрівши Дорошенка та його військо біля містечка Орлівця, дав йому бій, і був він вельми жорстокий та одчайдушний з обох боків. Війська, пересилюючи одне одного, ганяли по степу з шаленством, і степ укрився мерцями та конаючими на 40 верст довкола; нарешті Дорошенко врятувався втечею і з недобитками своїми замкнувся в місті Чигирині.
Гетьман Самойлович і Князь Ромодановський, довідавшись од Думитрашка про становище Дорошенка, облягли його в місті Чигирині і готувалися до приступу, але зближення до того міста Султана Турецького з його військами приневолило тих полководців зняти облогу і відійти за ріку Дніпро, де вони берегли тільки переправи, щоб боронити її в разі ворожого заміру на неї. Султан увійшов до Чигирина урочисто, і все перед ним падало й плазувало по-азіятськи. Дзвони церковні змовкли, і самі церкви замкнені й запечатані були. Не смів ніхто ворухнутися ні по Богослужбу, ні по мешканню, а всяке рахувало себе ні живим ні мертвим. Турки ж усе теє чинили з чоловіками й жінками, що тільки задумали і що їм непогамовність та хтивість варварська підказували. Дорошенка вирядив Султан з військами Турецькими взяти місто Умань, і він, облігши, здобув його штурмом. Народ і війська обеззброєні побивали Турки на очах Дорошенка; не помилувано при тому ні статі, ні віку, і все віддано мечеві та вигублено. Кров по місту текла потоками, а трупи мерців валялися купами. В урядників міських та військових, з наказу Дорошенкового, зідрано живцем шкури і, набиті соломою, відіслано до Султана в Чигирин, де розставлено їх біля квартири Султанської; і були вони йому тріумфом та потіхою. З Умані вирушив Дорошенко зразу до всіх інших задніпровських міст, що піддавалися йому без ніякого спротиву, І він спокійно пограбував їх без милосердя і, між іншим, забрав у них декілька тисяч хлопчиків і передав їх у дарунок Султанові з силою награбованих пожитків та великими грошовими сумами. Султан, звелівши зараз обрізати хлопчиків по-турецьки і зробити їх Мусульманами, вдовольнився тим од Дорошенка за його підмогу. Задніпровські Козаки, бачивши несамовиті вчинки Дорошенка над братією своєю, тамтешніми мешканцями, і мерзенну приязнь його з Турками, сими непримиренними ворогами й гонителями Християнства, декотрі перейшли на мешкання до Малоросії і до Слобідських полків, а інші, що ближче були до границь Польських, просили собі захисту в нового Короля Польського, який, прийнявши їх з усією охотою, настановив над ними Гетьманом вибраного з-поміж їхніх же Старшин Остапа Гоголя. І тії козаки, в числі 14 700 чоловік, з новим Гетьманом своїм Гоголем бувши у всіх діях з Королем Собіевським, що прославився великими успіхами над Турками, особливо допомогли йому в перемозі над Турецьким Візиром та його армією, здобутій біля столичного міста Відня, визволеного тим від Турків під час головного їх на ньому приступу; тим порятували вони Імператора Німецького, або Римського, Леопольда, що мав з Турками нещасливу війну і ними вигнаний був з тої його столиці, яку Король Собієвський в цілості йому повернув і дав Імператорові тому щасливий з Турками мир.
Року 1675-го Дорошенко, по ділах своїх гідно покараний зневагою від послушного йому перед тим війська, що з Поляками злучилося, зоставшися в Чигирині з самими Чигиринцями та кількома десятками Яничарів Турецької гвардії, задумав був віддатися під протекцію Царя Московського і задля того через посланця свого, Писаря Стебловського, вислав до Москви всіх Турецьких яничарів, яко дар Цареві і запевнення його, що він більше з Турками союзу не держатиме. А що в Москві такій шкідливій людині всякої протекції та опіки зовсім відмовлено, а Турки, звідавши про зраду ним яничарів, погрожували йому живцем зідрати шкуру і виставити опудало його на Серальській брамі, то він прийняв одчайдушне рішення боронитися в Чигирині до кінця свого. Гетьман Самойлович, походжаючи з військами своїми по Задніпрянщині для прикриття переселенців, що звідтіль приходили, і відбивання Татарських та Польських наскоків, обліг тим часом місто Чигирин. Дорошенко, бачивши в ньому свою загибель, удався до милосердя Самойловича і просив його через рідню свою дарувати йому життя і приділити місцину для самотнього закінчення днів своїх і розкаяття. Самойлович на ласкаві прохання заслав Дорошенка на його батьківщину, до міста Сосниці, де він під наглядом і поруками жив аж до смерті.
Государ Цар Олексій Михайлович, на превелике горе своїх підданих і не менше горе Малоросіян, що за лагідність вельми його любили, 30 Січня 1676-го року помер, але народ утішений був коронуванням достойного сина його, наслідника Федора Олексійовича. Царювання сього Государя почалося продовженням воєнних дій а Турками на користь Римського Імператора Леопольда, що мав з ними відкриту війну, в якій з Російської сторони роблено диверсії. Султан, з свого боку, чинячи також шкоду Росії, випустив з Єдикуля Юрія Хмельницького, що був кілька разів у Малоросії Гетьманом, і проголосив його Князем Сарматським, або Малоросійським, і Гетьманом Козацьким. Війська йому призначено Татарські, під командою самого Хана Кримського, і Турецькі, з Пашею Ібрагімом. Хмельницький, з тими військами походжаючи по Задніпровській Малоросії, намовляв народ тамтешній єднатися з ним під протекцію Турецьку, але, зовсім не осягнувши в тому успіху, мав нещастя бачити на власні .очі численні варварства і несамовиті лютості, чинені Турками й Татарами над народом Руським, що йому не корився. І коли запримітили Турки вороже в Хмельницькому спочування до єдиновірного і однорідного йому народу, то, закувавши його в кайдани, відіслали назад до Єдикуля Царгородського, звідкіль по якомусь часі промовано його з Князів Сарматських на паламаря Грецької церкви на одному з тих островів, куди його заслано на вічне ув'язнення.
Султан Турецький, звідавши року 1677-го, що місто Чигирин, по знищенню Дорошенка та його влади, зосталося під пануванням Гетьмана Самойловича, вислав на здобуття того міста і його околиць численну армію свою з Турків і Татар під командою Хана Кримського та Сераскіра Паші Ібрагіма і звелів їм, узявши Чигирин, іти на Київ і заволодіти ним і всією тогобічною стороною. Але не так то діється в полі, як рядиться з Султаном у Сералі. Хан з Пашею і з усіма військами прибули до Чигирина того року в Липні місяці і, облігши його з усіх боків, окопалися під ним по самі вуха. Залога, що «складалася з 7 000 піших Козаків під командою Полковника Григорія Карповича Коровки, ставила на всі спроби ворога хоробрий спротив і безустанними вилазками з міста скрізь його побивала. Гетьман Самойлович і Князь Ромодановський, бувши з військами своїми над Дніпром, дали вістку через розвідника у місто про підсилку свіжих допоміжних військ, і тії війська, в числі 7 000 піхоти, за даною їм настановою і по згоді з комендантом міським, підійшовши до міста вночі проти 15 Серпня, вдарили на табір Турецький у той час, коли з міста зроблено на нього вилазку. Поразки зазнали Турки і Татари великої: вони, не знаючи дійсного числа напасників, страшенно перелякались і, покинувши табір та укріплення, одійшли від міста в повному безладді. При тому вбито й сина Ханського Осман-Гірея. Султан, мстячи за тую поразку військ своїх, звелів замордувати з тріумфом перед сералем кількадесят Руських бранців, узятих під Чигирином, і таке підле варварсто вважалося в усьому Мусульманстві за славне і богоугодне.
Року 1678-го, коли Гетьман з Князем Ромодановським із військами своїми укріпляли в Задніпровській Малоросії міста і настановляли в них залоги, Татари Кримські позаду них зробили всіма силами своїми напад на Східну Малоросію і, перейшовши до міста Рославля, вчинили в нім велике спустошення, полонячи народ і палячи все, що їм траплялося. У той самий час Турецька армія зблизилася вдруге до міста Чигирина. Гетьман з Князем, виступивши їй навпроти, мали декілька легких боїв, в обидві сторони не вирішальних. Нарешті дано генеральну баталію, і Турки її виграли. Вони, укріпившись окопами з численною артилерією, відбивалися від Росіян з ранку до ночі і змусили їх відступити. Але Росіяни, відступаючи, встигли підсилити міську залогу свіжими військами і, на підмогу попередньому начальникові тамтешньому Коровці, зоставили в ній стольника Івана Карповича Ржевського. Турки облягли зараз Чигирин і поробили біля нього багато окопів та насипів, але обложені, ведучи з міста страшенну пальбу і часті вилазки, знищили Турецькі приготування і самих їх кілька разів одбивали. Одначе наостанку Турки, поробивши багато мін і підірвавши ними міські вали, вчинили генеральний наступ у тії проломи. Гарнізонні війська, бачивши неминучу загибель, прийняли найвідважніше рішення, не здаючися зовсім у полон, пробитися крізь ворога будь-що-будь. Намір сей виконали з дивовижною хоробрістю і успіхом. Вони встали в одну подовгасту грубу фалангу, і коли Турки, перейшовши міські вали, розтягнулися в широку лінію, щоб охопити місто, то Козаки вдарили на Турків впоперек їхньої лінії і, випаливши на них з мушкетів, прийняли передових на списи і, таким чином, очистивши собі досить широкий прохід, вийшли за місто в повному порядку і з малою втратою. Турків, що нападали ззаду, побивали списами, і вони, бачивши велику свою загибель, мляво гналися за Козаками, Одначе Козаки в оборонному стані перейшли аж до самого Дніпра, а там засіли в побудованих армією редутах і з них переправившись через Дніпро, з'єдналися зі своєю армією. Війська тії, покидаючи Чигирин, поклали в замку його під порохові магазини запалені ґноти, а гармати також набили порохом з ґнотами, які, загорівшись, зробили з будівель страшні руїни і понищили силу Турків, що наповнили собою замок, прагнучи здобичі. З тих військ, що пробилися, укомплектував Гетьман шість полків польових, Сердюцьких, тобто постійних піхотних, як вони стали за короля Польського Баторія, і відрізнялися від інших піхотних полків реєстрових повсякчасною службою на границях, коли ті верталися, по закінченню походу, на полкові свої квартири. Платні визначено їм по три карбованці на Козака річно, а Старшинам залежно від рангу кожного; і мундир на два роки, що складався з куртки, або камзола, з рукавами червоної мальви бавовняної, набитого часто бавовною і вистьобаного рясними пасмугами, і з шароварів сукняних олакитних, а замість плащів з одного Турецького дуломана білого сукна, званого габою, з коміром до череса. На тую платню та мундир призначив Гетьман нові податки з поспільства по алтину з диму і покуховне з горілки, за що ремствували народ і товариство і зчиняли бунти.
Як здобули Турки Чигирин року 1679-го, то пробували вони були заволодіти всією Задніпровською Малоросією, і задля того, сильно укріпивши над Дніпром місто Черкаси, послали корпус військ, зложених з Турків, Татар та Чигиринських Козаків, під командою якогось Яненка, що був Старшиною при Гетьманові Юрієві Хмельницькому (який і сам був тоді при військах, але під наглядом свого Яненка), і наказали йому підкоряти міста, що лежать над Дніпром, І він, спершу напавши на місто Канів, знищив його вогнем і мечем, учинивши нечувані варварства над тамтешніми мешканцями, як ставили вони спротив. Потім підкорив інші міста без ніякого спротиву, бо застрашені були його лютістю; нарешті вдерся був і вглиб Малоросії і поруйнував багато селищ коло Козельця, Носівки, Ірклієва та Яблунова, проголошуючи при тому себе Гетьманом Задніпровським. Одначе незвичайно глибокі сніги, що впали того року, і страшенна до того ж холоднеча винищили більшість людей і коней з корпусу Яненкового, і він із залишками своїми на превелику силу доволікся до міста Черкас. Війська Російські з Гетьманом і Ромодановським розташовані були тоді в Києві і коло нього, сподіваючись, що всі сили Турецькі туди ж повернуться; але, .довідавшись про похід самого лише Яненка, послали на нього сина Гетьманського, Полковника Стародубського Семена, з Козацьким корпусом, який, переслідуючи Яненка, що втікав від нього, побрав і поруйнував міста: Черкаси, Корсунь, ДрабІвку та Мошни, а народ тамтешній перегнав углиб Малоросії.
Турки, прийнявши намір утримати за собою Україну Малоросійську по Дніпро, року 1680-го відбудували й укріпили над ним міста Кизикермен та Кодак і поставили в них сильні залоги, які, сполучаючись з фортецями й залогами Чигиринською та Черкаською, складали прикордонний ланцюг од Малоросії. Татари Кримські, також приєднуючи до володінь своїх землі від ріки Кінської до верхів'я ріки Ворскли, поруйнували і попалили всі села малоросійські, що були вздовж і в околицях ріки Мерли. Гетьман з військами своїми й Російськими, прикриваючи сторону Києва і середину Малоросії від навали Турецької, не міг перешкодити Туркам у їхніх роботах та укріпленнях ані Татарам, як впадали вони у Східну Малоросію. Хоча ж і посилав він свої накази Кошовому Запорозькому Отаманові Сіркові, щоб з військом своїм напав на Татар, що вешталися понад Мерлою, і на Турків, що укріпляли міста коло Січі, але той воєначальник, бачивши себе зоставленим серед тогочасних володінь Турецьких і Татарських, далеко вже від границь Малоросійських, нічого на накази Гетьманські не розпочинав, а, укріпивши свої зимівники на різних біля Січі Дніпровських островах, тримався нейтрально і очікував, аж закінчаться зазіхання Турецькі і війни їх з Росією та Цісарем. А що тим часом саме року 1682-го Цар Федір Олексійович, на превелике горе, помер, а на його місце засіли на престолі молоді брати його, Іван і Петро Олексійовичі, звичайно, через молодість їхню од чужинців мало шановані, то з того й Січ Запорозька з Чигиринським округом вважалася під владою Турків, поки підписаний буде з ними мир.
Король Польський Ян Собієвський, привласнюючи собі Задніпровську Малоросію, за згодою, одначе ж, Козаків тамтешніх, що були з ним у безнастанних походах супроти Турків, після союзу з Цісарем року 1683-го, вертаючись із славної тої перемоги над турками під Віднем, настановив у задніпровські полки Гетьманом обраного козаками з-поміж своєї старшини Якима Кумицького, на місце забитого під Віднем Гетьмана їхнього Остапа Гоголя. Та коли року 1684-го посланий був Гетьман той од Короля із своїми Козацькими полками до Бессарабії супроти Білгородських Татар, що збиралися були йти війною на Угорщину, то він, побачивши Татар у більшому від свого корпусу числі, злякався і ганебно втік од своїх полків, залишивши їх у непевності напризволяще. Козаки, проголосивши зараз головним начальником своїм Полковника Брацлавського Дмитра Могилу, створили з полків своїх за його наказом пішу батаву, або фалангу, і, бувши оточені з усіх боків татарами, пробилися крізь їхні юрмища і вернулися до своїх границь щасливо оборонними заходами, а там, знайшовши Куницького, що втік був од них, забили його, за присудом усього війська, тупими кінцями своїх ратищ. Король Собієвський, затвердивши Могилу над полками Задніпровськими Гетьманом, року 1685-го вирядив його з тими полками до армії Імператора Німецького у підмогу на Турків, і він, переходячи Буковину та Валахію, завоював пограничне з Угорщиною містечко Кам'янку, кріплене Турками та їхньою залогою; опісля, з'єднавшись з армією Цісарською, що була під командою Текелія, дуже допоміг вигнати з Угорщини Турків і Татар, розбитих ними в усіх місцях.
З російської сторони, незважаючи на шкідливі для неї рухи Турецьких і Татарських сил, на початку року 1686-го розпочато військові супроти Польщі приготування, з огляду на те, що зближався кінець тридцятилітнього з нею перемир'я, або спішного миру. І для того звеліли Царі Гетьманові Самойловичеві вступити зі своїми військами в границі Литовські та Білоруські і показувати вид війни наступальної. Гетьман, виконуючи накази Царські в усій їх точності, виступив з військами своїми, числом 40 000 кінноти й піхоти, до границь Польських і, переправившись через ріки Сож і Прип'ять, зайняв міста Гомель, Лоїв і Чорнобиль без жодного пролиття крові і грабування. Тими діями зрушений до діяльності Уряд Варшавський, погодившись з Міністерством Російським, що давно трактувало про мирові умови, уклав, нарешті, вічний між Росією і Польщею мир. Трактат сього миру підписано й ратифіковано, і в ньому навіки відступлено Росії місто Смоленськ з його повітом, а Малоросію зоставлено на тих засадах, які від сторони Польської учинено з нею трактатом Зборівським і які зазначено в договорах з Росією, коли вона з нею злучалася. Росіяни, зі свого боку, зобов'язалися боронити Польські володіння від Татарського нападу.
Заспокоївшись, таким чином, Росія з боку Польського, року 1687-го розпочала найрішучіший похід супроти Криму з наміром підкорити його під свою владу або зовсім зруйнувати. І для того зібрано численні армії, які давно Росія виводила, і над ними, з наказу правлячої Царівни Софії Олексіївни, що прийняла того року правління держави через молодість братів своїх, призначено головним командиром улюбленця тої царівни, Боярина і Князя Василія Васильовича Голіцина; і мав він Великоросійських військ 120000; при ньому в товаришах, але під його проводом, був Гетьман Самойлович з 60 000 малоросійських військ, кінних і піших. Армії тії рушили у своїх границях одна за одною, але обидві разом і одною дорогою або степом. Дивний і неймовірний страх перед Татарами, закорінений у Росіянах з часів великих їхніх завойовників Батия і Мамая, змушував їх триматися всім вкупі, терплячи страшенні через те нестатки, утиски і нужду, так що й саму воду вважали інколи за велику рідкість і коштовність, і ті, що нею торгували, наживали грубі гроші. В такому, одначе, порядку дійшли армії спокійно до ріки Кінської, що відокремлює землі Запорозькі од степів Кримських. За тою рікою побачили вони степ, випалений на неозорому просторі в усі сторони. Надія перейти тії пожарища і знайти далі для худоби пашу, а не менше й досада від невдачі походу, приневолили полководців іти вперед; та хоч як вони силувалися подолати крайність ї досягти своєї цілі, тільки зближали для війська та худоби неминучу згубу. Нарешті, дійшовши до того, що коні в кінноті і худоба в обозах провіантських усі майже з голоду повиздихали, а запаси харчові та інші мусили покинути й спалити, переконані тим вернутися до своїх границь, доволоклися до них з великою втратою людей та худоби від голоду й спраги.
Невдачу того походу і велике нещастя, що в ньому зазнали, склали на Гетьмана Самойловича. Вина його підходить близько тої байки, в якій вовк винуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху її він пив. Звинувачували Гетьмана, що він на користь Татар звелів випалити перед собою степ той, яким сам із військом своїм ішов і зазнав через те більше за інших збитків упадком коней і втратою запасів та екіпажів. Іншим часом стали б розважати, що такий широкий степ, яким переходять великі кінні армії, треба обняти і запалювати цілими сотнями людей, і треба б тих людей відшукати і доказати тим вину Гетьмана; стали б ще судити й про те, що найближче випалити степ самим Татарам, аніж того сподіватися від сторонніх. Але на такі подробиці тоді не зважано, а досить було самих здогадів та голослівних доносів, стверджених хресним знаменом, і зло теє знищене з його корінням так, що й відгомону не зосталось. Князь Голіцин був тоді саме в силі при дворі Царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках. Отож двом синам Гетьманським, Полковникові Стародубському Семенові і Полковникові Ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти Білгородських Татар, відрубали обом голови в місті Путивлі, і тіла їхні закопали на кладовищі абияк, без Християнського похорону. Самого Гетьмана, взятого вночі у містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всенощної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено на Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвими. Майно Гетьманське і майно синів його Полковників, яко знаряддя правдивої вини їх, пограбовано й розібрано по руках, а нерухомість описано і забрано на скарб. Донос на С'амойловича є помста давніх його ворогів і доносителів. Вони появились ще з перших днів його гетьманування, і то були: Полковник Стародубський, уродженець Рославльський, протопоп Ніжинський Вольхович і інші, які за брехню їх і фальші засуджені були від Царя на смерть по законах, а від Самойловича прощені по Християнству. Страшний суд над Самойловичами і такі слабі на них докази здвигнув таємним ковом Осавул Генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі Гетьманського титулу.
Мазепа, бувши з молодих літ в домі Самойловича за вчителя його дітей, а потім улюбленцем його і фаворитом, посиланий кілька разів од нього до Москви з Козацьким корпусом під час заколотів Стрілецьких і бувши вчений при тому зайда, або, сказати б, між сліпими одноокий король знайшов у Москві таке широке знайомство з двірськими та вельможами, що й самі Царевичі добре його звали і за вченість та бувалість вельми поважали. Отож не тяжко вже йому було здобути довір'я у Міністрів і особливо у найвищого з-поміж них, Князя Голіцина. Доносителів на Гетьмана також підібрати було не тяжко, бо від частих змін Гетьманів та інших урядників завелося в Малороси стільки сутяг, скільки було охочих вхопити що-небудь при зміні, себто ловити рибу в каламутній воді. І ось тії доносителі були ті самі Мазепині тварюки, яких опісля він нагородив, оддавши їм в оренду ріжні відкупні скарбові статті та уряди з пожиточними посадами. Зосталося тільки підібрати й примножити голоси під час вибору Гетьмана. Але се такому штукареві, яким був Мазепа, зовсім не було обтяжливо.